— Хочу йти. Я тілько на хвилечку забігла до Анелі.
— Те, те, те, те! Хочу йти! Навіть, пані, про се не думайте! Зараз мені роздягайтеся з пальта і капелюха!
— Пане капітане! — благаючи, обернулася до нього Юлія. — Прошу на мене не напирати. Слово даю...
— Але що там мені! — кричав капітан, майже силою знімаючи з неї пальто. — Ніяких таких слів не слухаю. Молоді і гарні вдови не мають ніякого голосу і повинні слухати чужого мужа, коли не мають свого власного. Кладу арешт на паню добродійку!
— Га, коли вже не може бути інакше, — з резиґнацією мовила Юлія, скидаючи капелюх, — то що маю, бідна, діяти? Лишуся ще тут, та не довше десяти мінут.
— Що се? Бунт? — добродушно кричав капітан. — Нехай мені пані не важаться ламати субординації! Прошу слухати, який буде виданий розказ денний. Лишаються пані у нас з обов’язком брати участь в конверсації! Ззімо разом обід, вип’ємо чорну каву, відпочинемо крихітку, забавляючися оповіданням історій веселих і забавних, а тілько потому розпустимо вітрила і попливемо — я на широкі води військово-суспільного життя, а пані до своєї тихої вдовичої пристані. Halt!1
1 Стій
Ніякої опозиції, ніякого протесту! Так наказано і так мусить бути!
Юлія з нефальшованим переляком слухала капітанових слів. Його товариство здавалось їй вельми прикрим і турботним. В цілій її скуленій і благаючій поставі було видно сердечне бажання видобутися якнайшвидше з сього дому, сховатися перед могучим і енергічним голосом, перед допитливим поглядом капітановим. В його присутності чула себе безсильно, безвладно і безрадно. Обернулася до Анелі.
— Анелечко, серденько моє! Проси пана капітана... Виясни йому, що се для мене неможливе, даю слово, попросту неможливе!..
— Нічого, нічого! — перебив їй капітан. — Пропало. Ось Мариня йде з завідомленням, що обід уже готовий. Правда, Мариню? — мовив капітан до служниці, що власне показалася в дверях.
— Так, прошу пана, обід готовий, — мовила Ма-риня.
— А діти прийшли? — запитала Анеля.
— Так, прошу пані. Гриць забавляє їх своїми оповіданнями. Він такий смішний.
— Значить, тепер уже ані мови нема про втеку! — радісно мовив капітан. — Правда, Анелечко, що вже тепер отсю тітусю не пустимо?
— Ні, Анелечко, прошу тебе, не роби мені сього! — благала Юлія. — Сама найліпше знаєш, як дуже мені се буде неприємно.
— Го, го, го! Пані лякаються, щоб ми вас не отруїли! А, таке підозріння не може пройти безкарно. Отже, навмисно мушу паню отруїти двома наперстками боснійського вина! Allons, enfants!1 Анеля наперед, а ми обоє за нею!
— Ні, Юлечко, справді Антось має рацію, — промовила нарешті Анеля. — Пощо маєш утікати? Ходи, ззімо обід, побалакаємо, а твоє господарство чей же не втече.
— Ага, бачите, пані, як вища інстанція мудро розсудила! — крикнув капітан, радуючись, що жінка, що зразу, очевидно, вагувалася, остаточно станула по його боці. — Прошу пані! — додав, подаючи їй рам’я, а потім позираючи на неї спідлоба: бачачи на її лиці вираз невдоволення і прикрості, додав:
— Але що ж се ви, пані, чините з себе таку пригноблену невинність? Чи справді моє товариство для вас таке незносне?