Вийшов на вулицю. Офіцери, що патрулювали тамечки, переждавши, поки перегомонів гук вистрі-лів, покинули свої становища і поспішили до зали. Здибавши капітана на ґанку, запитали його про щось, та він не зрозумів їх і пройшов мимо них без відповіді. Коли вийшов за браму стрільниці, видалося йому, що з обсягу замешканого світу вийшов у якусь безбережну пустиню. Почував, що те, що було перед хвилею, що лишилося за ним, се є минувшина, є щось таке, що минуло безповоротно, обірвалося за ним, як міст, підмулений водою, по котрім він пройшов на якийсь новий незвісний берег. Не верне вже там, відки вийшов, не побачить того, що лишив за собою. Те, що почнеться в слідуючій хвилі, буде щось зовсім, зовсім нове і незнайоме. Чи буде зле, чи добре? Не знав сього, не був цікавий знати. Різниця між добрим і злим затерлася в його душі, так як правого і лівого боку немає в безбережній безконечності.

— Я вбив його! Вбив чоловіка! — повторяв капітан, помалу ступаючи вулицею. Дивувався, що се сталося так моментально. Дивувався сам собі, що сей факт не зробив на нього більшого вражіння, що викликав у його душі якесь зачудування, хвилеве ошоломлення, але не справив йому ніякого болю, ніяких моральних мук. Чув добре, що се вбійство зовсім відмінне від тих убійств, що практикувалися там, у Боснії серед гір і скал. Там була війна, взаїмне мордування, там убивати було обов’язком і зовсім не доторкалося моральної істоти, не порушувало питання особистої одвічальності. Там треба було вбивати, і з супокійним сумлінням командувалося: Feuer![20] З супокійним сумлінням завдалося кілька питань нещасливому, зловленому з оружжям в руці, а потім видавалося засуд: розстріляти на місці! І наказ зараз бував сповнений — і нічого. Але тут! Тут ціна людської особи зовсім інша, питання особистої одві-чальності встає перед сумлінням в цілій своїй грізній величі. А проте він чується супокійним як чоловік, що сповнив те, чого не міг не сповнити.

«Бо справді, чи ж міг я поступити інакше? Адже ж я не мав іншого вибору. Або без протесту лишитися збезчещеним, без протесту дати паплюжити своє ім’я, свою честь, жінчину добру славу, або обмити її в людській крові. Страшна альтернатива, та, на жаль, неминуча».

Два червоні потічки крові, що з пробитих Редліхо-вих грудей цюрком спливали на брудний, заболочений поміст і розпливалися на нім в кружок, не більший від денця склянки, живо станули йому перед очима. Так і ввижалося йому, що стоїть тут же над ними, приклякає на коліна, нахиляється лицем до помосту і вдивляється в них, бере їх під лупу, аналізує, силкується віднайти мікроби тої моральної зарази, що так нагло, в такий загадковий спосіб затроїла серце його друга. „Blut ist ein ganz besondrer Saft”[21], — бринів йому в голові гетівський вірш, оті іронічні та при тім глибоко символічні слова Мефістофелеві. Чи до особливостей сього соку належить і те, що він може виполоскати, напримір , чиюсь заплямлену честь? Чи добре ім’я моє і моєї жінки буде тепер безпечне супроти всяких злобних нападів, коли на ньому спочило те пурпурове колісце, не більше денця склянки, притоптане ногами секундантів на брудному помості в стрільниці? Чи наша родинна честь через пролив отих двох червоних струмочків зробиться наново чиста і ясна, як свіжовишліфуване металеве дзеркало, коли, напримір, уперед була брудна і заплямлена?

Ум капітанів, позбавлений на хвилю можності реагування назверх, вглиблювався і вгризався в непрохідну гущавину таких питань і протиставлень, знаходячи якесь уподобання в диких констрастах та не шукаючи зовсім відповіді ані заспокоєння. В нім відбувалося тепер щось подібне до розколювання світла в оптиці. Вдарившись о факт твердий, гладкий і ясний по своїй суті («я вбив чоловіка!»), його думка наразі неспосібна була опанувати і переварити всеї донеслості того факту, але, розприскуючися на тисячні струмки і пасма, мінячися в різних кольорах, миготіла, мов веселка, прискала летючою піною.

«Людське життя — се сон. Хто і як мене збудить, се на одно вийде. Я ж міг тепер так само лежати і судорожно заціпленими долонями закривати про-стрілену грудь. Цікавий я, чи й до мене були би так сквапно прискочили на рятунок, чи, може, дали б мені були здохнути, як собаці? А Редліх стрілив мені понад головою. За се дістав від мене кульку в груди».

Тільки тепер капітан почув і в своїй груді якісь безмірно болючі уколи.

— За се? — мало що не зойкнув, силкуючися побороти те нове страшне почуття. — Невже за се? Ні, ні, ні! За те, що вчора мовив! За нечесну, нечувану клевету, котрої не хотів відкликати. А чому не хотів? Чи з вродженої злоби? Чи, може, не міг? Не міг? Чому ж би не міг? Ану, тому, що те, що мовив, була чистісінька правда. Боже!

Се остатнє слово капітан скрикнув наголос і захитався на ногах. Туй-туй мав зомліти і був би впав, коли би майже несвідомо не був ухопився обома руками за стовп ліхтарні. Стовп був мокрий від талого снігу, холодний і ховзький. Його дотик по хвилі довів капітана до повної притомності, та почуття болю і тривоги в його душі не затихло, а, противно, змагалося з кождою хвилею.

Та страшенна вонюча безодня, що вчорашньої ночі по розмові з Редліхом отворилась було перед його ногами і в тій самотній боротьбі перед брамою помешкання мало що не довела його до якоїсь кро-вавої розв’язки, та безодня, котру він потім засипав і зарівняв величезним зусиллям своєї волі і своєї любові, засипав і затоптав, бачилось, назавсігди, тепер знов роззявила перед ним свою пащеку. Була мов прочвара голодна жертви. Редліхова кров не наситила, не замкнула її, а противно, зробила її більшою, глибшою, страшнішою. А що коли справді Редліх був невинний, а те, що він говорив, усе було правда? А! Адже ж Ред-ліх говорив йому се не з власної охоти, не з якогось уподобання до клевети. Говори, бо мусив. Фатальна стріча з Юлією при обіді і зневага, яку йому зробив через се, змусили його оправдатися. А хто ж винен, що те оправдання витягнуло на денне світло таку безодню скандалу і підлоти? А зрештою — адже ж не сам один Редліх був і є в посіданні тої тайни. Адже ж усі офіцери, очевидно, знають про се, коли постановили виключити його зі свойого товариства! Адже ж кож-дий з них готов був сказати мені те саме, що сказав Редліх. «Значить? Коли так, то за що ж я вбив Редліха? А радше, чому він не вбив мене? Чому не зробив мені сього добродійства? Я був би вмер в тім переконанні, що вмираю як невинна жертва нечесної інтриги. А тепер? Чим я тепер?»

Дійшовши до першої лавки на сквері перед намісництвом, сів знесилений і думав дальше. Прохожі, що тут плили непереривною рікою до Волоської церкви або, вертаючи з ринку на Личаків, заглядали йому в лице, немов бачачи на ньому сліди внутрішньої душевної боротьби, здвигали раменами або півголосом виска-зували якісь їдкі уваги про капітана, що, певно, трохи надміру випив минулої ночі і тепер тверезиться свіжим зимовим повітрям. Та капітан нічого не бачив, нічого не чув, занятий тою вбійчою боротьбою, що клекотіла в глибині його душі. В числі прохожих були також вояки, що, йдучи до казарми, салютували перед ним, робили „links schaut”[22] і проходили випростувані, як тики. Капітан глядів широко витріщеними очима, але не бачив їх і зовсім не відповідав на їх німі повітання. Ціле те муравлисько людей, що снувалися перед його очима, здавалось йому чимсь так безмірно далеким, чужим, ілюзійним, що даремно силувався б видумати якийсь зв’язок між ним і своєю істотою.

«Та невже ж моя жінка, моя Анеля, до спілки з тою Юлією мала займатися веденням дому розпусти? Моя жінка, Анеля — і дім розпусти!»

Ся думка, котру ще вчора вважав просто смішною в її дивоглядності, чимось неможливим і суперечним з усіми законами природи, тепер нараз видалася йому чимсь таким простим, таким близьким, таким природним... Юлія, її товаришка, вдова, жінка практична і без скрупулів. Анеля — солом’яна вдова, двоє дітей, скупа пенсія, заробітку нівідки ніякого... Писала про лекції — адже ж се брехня! Грала колись на фортеп’яні, та зовсім не так добре, щоби могла давати лекції. Значить — спільне підприємство! Гарненьке помешкання, меблі... пансіоник для дорослих панночок — і полювання на веселих пасажерів, маючих паничів, що бажають рафінованої і дистингованої розкоші. Полювання на золотих пташків, котрих можна скубти. В першім ряді на військових, офіцерів і вищі ранги! На аристократію! А доходи наполовину. І отсе весь секрет її ощадності і доброго господарювання! І отсе ядро і суть історії з бароном Рейхлінгеном! «О так! Тепер розумію! Адже ж, виїжджаючи, я остерігав її перед ним. Виявляв для неї велику симпатію, глибоку пошану, бував майже день у день в нашім домі. Держала його здалека від себе. В своїх листах ніколи не згадувала про нього. Се мені видалося підозреним, та я не хотів робити їй прикрості, розпитувати її докладно. А потім нараз ота моральна руїна баронова, ота шалена злість, що блискала в його очах при самій згадці про Анелю. Називав її напереміну ангелом і чортом. О, розумію, розумію! Визискала його нам’єтність, не задовольнивши її. Вона і її приятелька виссали його, довели до страти маєтку, честі і розуму. Як вони се осягли? Ах, чи ж тяжко догадатися?»

І з шаленою бистротою, з якимсь чортівським ясно-видженням капітан заглиблявся в те море огиди, поринав у ньому, силкувався змірити його глибину. Те, що ще недавно видавалося йому загадковим, запутаним, повним суперечності і темним, тепер роз’яснилося нараз, робилося зрозумілим, ясним і виразним, як сажневі букви. І він сквапливо, з неситим лакомством прочитував ту страшну книгу, котрої кожде словечко перед годиною рад би був змазати кров’ю власного серця. З безмірним огірченням мусив повторяти сам собі, що досить утратити дотла всяку пошану для чоловіка, щоби наскрізь зрозуміти всі його найтайніші замисли і мотиви.

А все ж таки помимо сього песимістичного погляду, помимо численних і важких познак, що потверджували вину Анелі, капітан чув, що не перестав любити її, що в його біднім, непоправнім серці не перестала ще тліти іскорка прив’язання до неї, ба навіть іскорка глупої, безглуздої надії, що все те може ще показатися неправдою, лудою, дивоглядним сном, що її чудові очі, її слова, вся її постать чародійським способом розіб’є, розгонить ті змори, розвіє хмари, заблисне новим гарним блиском.

«А дідусь! А старий Гуртер! — пригадав собі нараз. — Адже ж я переглядав її рахунки, де були виказані досить значні суми, які їй присилав різними часами. Я бачив його листи, повні вдячності, батьківської любові. Адже ж се не мана! І се вияснює все, все! Правда, тих сум я не справджував, не обраховував, листи переглянув побіжно. Чи до того мені було в ту пору! Рожеві хмарки щастя заслонювали мої очі. Я був упоєний блаженним почуттям. Але ті документи існують, в них я маю непобориме оружжя, з котрим буду міг виступити і завдати брехню клеветникам. Викличу процес, розпічну боротьбу за свою честь, боротьбу вже не з одним бідолахою, як ось Редліх, але з цілим загалом. Так, се буде найліпша дорога! Нехай собі та Юлія буде й сто разів винувата, що се мене обходить! Могла Анеля приймати її, не знаючи про її огидний заробіток. Але очищення мушу добитися, — мушу — або...»

Капітан встав і випростувався. Новий дух вступив у нього. Як потопленик хапається хиткої тростини, так і його дух, хопившися сеї думки про Анелині листи і рахунки, шукав в них опори і рятунку і знайшов на хвилину. А знайшовши хоч сю крихітку твердого грунту під ногами, він міг бодай потроху вспокоїтися, роздумати над тим, що дальше чинити. Що тут потрібно вчинків, і то рішучих, про се не було сумніву. Кожда хвилина вагання і непевності могла повести за собою найпагубніші наслідки.

А в такім разі поперед усього — димісія з військової служби конечно потрібна, і то як стій. Не для того лише, що кожда стріча з військовими тепер була би для нього моральною тортурою, а надто, правдоподібно, наразила б його на ряд нових конфліктів, подібних до того, який вийшов у нього з Редліхом, але також для того, що в тій акції, яку тепер мусив розпочати для реабілітації свойого домашнього огнища, треба йому було повної свободи руху, свободи дис-понування своєю особою в такім розмірі, який зовсім не дав би погодитися з обов’язком військової служби. А вкінці почував се капітан, що сама справа, яку тут прийдеться вияснити, є така, що само її публічне піднесення зовсім не підхоже для військового чоловіка і що коли сам в тій хвилі не подасться на пенсію, то вже в найближчих днях може надіятися спенсіонування ех officio[23], коли справа зробиться голосною. Написане вчора подання о димісію, кинене на папір, як йому здавалося, тільки на те, щоби догодити дивному жінчиному капризові, тепер придалось йому дуже. Не гаючись ані хвилини, капітан подався до генеральної коменди, застукав до дверей «подавчого протоколу» і вніс там своє подання на величезне чудо та диво присутніх у канцелярії функціонерів, котрі бачили, як чемно і по-приятельськи генерал позавчора вітав прибувшого з Боснії капітана.

Вийшовши з канцелярії, капітан рішився йти додому. Була вже десята година. Мусить розмовитися з жінкою, поговорити з нею по щирості, розповісти їй усе, заклясти її, щоби сказала правду. Мусить мати певність, знати все, зле і добре, щоби знав, проти чого боронитися.

Та ледве уйшов кілька кроків, коли з противного боку вулиці якась людська постать, побачивши його, зняла шапку з голови, почала махати нею, кланятися і робити різні гримаси. Капітан глипнув на того чудака, та, не пізнавши його і думаючи, що се якийсь п’яний, відвернувся і пустився йти дальше. Тоді чудак, очевидно не насмілюючись кричати, підняв на собі плащ вище колін і кинувся в вуличне болото, біжучи півперек за капітаном. Дігнавши його, чудак знов зняв шапку і, кланяючися, всміхався широкими устами.