Уранці 18-го Парамонов прокинувся з відчуттям невиразної тривоги, яка холодною вогкою марлею огортала нутрощі. По телевізору торочили про український винищувач, що нібито збив MH 17, та хвилювало чоловіка дещо інше. 777-й вилітав із Голландії, і Єгору раптом страшенно захотілося написати Зої. Просто висловити співчуття, запитати, чи на борту не було когось зі знайомих або родичів. Він надіслав смс, однак Зоя не відповіла. Продублював повідомлення у Viber’і. Спливло півгодини — жодної відповіді. Ще за півгодини Парамонов роздивився напис дрібним шрифтом у верхній частині Viber-діалогу, відразу під нікнеймом «Z. Suvorova»: у мережі вчора о 14:03. Востаннє Зоя виходила в Інтернет за годину до вильоту малайзійського «Боїнга». Не думаючи ні про що — так наче витискання недобрих думок могло скасувати те, що сталося, — Парамонов сів за ноутбук, зайшов на сайт «Malaysia Airlines» і переглянув список загиблих пасажирів. Зої серед них не знайшлося. Єгор ненадовго видихнув, одначе за мить до того, як опустити кришку лептопа, око зачепилося за рядки, які видалися підозрілими:

Zoe RIEDEWALD born 1982 Dutch

Bruno RIEDEWALD born 1971 Dutch

Зоя Рідевальд, 1982 року народження, та Бруно Рідевальд, 1971-го. Обоє — голландці. Мабуть, подружжя. Єгор раптом збагнув, що ніколи не цікавився, як звати Зоїного чоловіка, вона про нього також не розповідала. Звісно, Зоя відрекомендувалася Суворовою, проте хто заважав їй скористатися дівочим прізвищем? Може, вона завжди так робила, вважаючи, що в такому разі російськомовні VIP-пасажири ставитимуться до неї приязніше? Зрештою Єгор жодного разу не бачив її паспорта. Розуміючи, що не вдасться спекатися думок, які осколками застрягли в мозку, чоловік зателефонував менеджерці з персоналу «TransAsian» і попросив з’ясувати, чи в їхньому офісі у Схіпголі є працівниця на ім’я Зоя Суворова. За хвилину менеджерка відповіла, що в голландському представництві «TransAsian» немає нікого із прізвищем Суворова. Тоді Єгор, холонучи, запропонував перевірити прізвище Рідевальд — АР-АЙ-І-ДІ-І-ДАБЛ’Ю-ЕЙ-ЕЛЬ-ДІ, — на що швидко отримав відповідь: із листопада 2008-го Зоя Рідевальд працює агентом служби VIP-обслуговування, але на цей час перебуває у відпустці.

Стіни ніби звузилися, а стеля опустилася. Парамонов кілька секунд ошелешено мовчав, потім зміркував, що варто було би сказати, що пані Рідевальд більше не вийде на роботу, проте не зміг вимовити жодного слова й розірвав зв’язок.

У ніч на суботу, 19 липня, Єгор не склепив очей. Він сам не розумів, чому спогади про Зою виявилися такими болісними. Вони до ранку перекочувалися через нього, наче хвилі через плавця, що ліг на спину, і лише потому, як сонце розтопило світанкову сірість, тіні, що всю ніч розпачливо шепотілися в голові, відступили. Упродовж наступних днів чоловік майже не згадував Зою і зрештою переконав себе, що реакція на смерть коханки була нічим не зумовленою випадковістю. Втім, він помилявся.

Химерні сновидіння, на яких, немов бур’ян на родючому ґрунті, проросла аерофобія, настигли його за місяць після катастрофи рейсу MH 17. Спершу Парамонову наснилося, як він проводжає Зою та її чоловіка на літак до Куала-Лумпура. Щоночі впродовж тижня пілот бачив цей сон майже без змін: він стоїть посеред зали відльотів аеропорту Схіпгол і звіддалік спостерігає, як Зоя та Бруно поволі просуваються в черзі на реєстрацію. Уві сні Парамонов не знав про катастрофу, а тому не відчував страху. Тільки після пробудження довго тупився в стелю та намагався зрозуміти, якого біса, щойно він заплющує очі, із підсвідомості вилазить одна й та сама картинка.

А наприкінці серпня дещо змінилося. Парамонов засинав та опинявся у Схіпголі. Як і раніше, бачив перед собою Зою, що тримала під руку високого голландця, а потім зненацька починав розуміти — тобто розуміти вві сні, — що подружжя сідає на літак, у який через три години влучить випущена із зенітного комплексу «Бук» ракета. Сон був дико реалістичним, але попри це росіянин лише дивився, як Зоя та Бруно отримують посадкові талони та прямують на посадку, й нічого не робив, аби їх зупинити.

Тієї ночі Парамонов уперше прокинувся із відчуттям, неначе в нього палає шкіра, і до ранку не заснув.

Трохи більше ніж тиждень події вві сні розгорталися без змін, аж доки якоїсь ночі на початку вересня чоловік підступив до Зої та, жодним словом не згадуючи про катастрофу, спробував відмовити від польоту. Парамонов-уві-сні інтуїтивно осягав, що розповідь про катастрофу, яка ще не відбулася, спричинить зливу запитань, на які він не має відповіді, а відтак, по суті почуваючись німим, не втративши мови, вигадував усілякі нісенітниці — благав, упрошував, коли це не діяло, зривався на крик. Зоя сердилася, іноді поблажливо всміхалася, проте зрештою незмінно прямувала до ґейта.

І то був лише початок. У ніч із неділі на понеділок, 13 жовтня 2014-го, Парамонов перенісся до вже звичної зали відльотів аеропорту Схіпгол, підійшов до Зої та її чоловіка й узявся переконувати їх не сідати на малайзійський літак. І тоді Зоя, засміявшись, сказала, що не полетить, якщо він вирушить до Малайзії замість неї. Парамонов-уві-сні закляк від жаху. Він силкувався заперечити, подати який-небудь знак, що не погоджується, проте нервові волокна немовби від’єдналися від тіла. Пілот спостерігав за собою нібито з боку, споглядав, як мляво ворушаться губи, як із язика зісковзує приглушене «гаразд», після чого вони із Зоєю міняються місцями: тепер уже Зоя проводжає його на борт, який розірве на шматки над Україною, а він стоїть поруч із Бруно Рідевальдом і безпорадно кліпає.

Цього разу Парамонов прокинувся не просто обливаючись холодним потом, а з таким хрипом, ніби в грудях кришилися ребра. Нестерпно дзвеніло в голові. Удень чоловік совався, немов учаділий, а вночі сон повторився і… просунувся трохи далі. Початок був, як завжди: Парамонов (уже проти волі) підійшов до Зої, попросив не летіти, а тоді став на її місце в черзі. Зоїн чоловік (дивно… Єгор ніколи не бачив Бруно Рідевальда, проте свідомість малювала високого голландця зі зморшкуватим засмаглим обличчям, котре нагадувало начищений до блиску старий черевик) усміхався і щось говорив. Парамонов, хвилюючись, перебивав, твердив, що їм не можна летіти, що вони загинуть, якщо сядуть на літак, однак його фрази неначе текли повз, зачіпаючи голландця тільки тоді, коли йшлося не про «Боїнг». Зрештою Єгор і Бруно зареєструвалися та пішли на посадку, і лише потому пілот, хрипко сапаючи, прокинувся.

Кожної наступної ночі сон наче поглиблювався. Через три ночі Єгор і Бруно пройшли перевірку безпеки. Ще через ніч потрапили до термінала. За тиждень проминули дьюті-фрі магазини… вступили до зали очікування… стали в чергу перед ґейтом…

Тієї зими щоразу, коли лягав спати, Парамонов почувався мурахою, що, попри відчайдушний спротив, сповзає в піщану пастку мурашиного лева. Інертне розгортання сну тривало, і на початку лютого Єгор із голландцем дісталися літака, після чого надокучливе, але загалом стерпне сновидіння обернулося лютим кошмаром. Тепер, поринаючи в забуття, Парамонов долав увесь шлях від стійок реєстрації до «Боїнга», спостерігав за підготовкою до зльоту, рулінням, розгоном, набором висоти й до кінця сну залишався в літаку. Три години, хвилина за хвилиною, він проживав кожну деталь польоту. Чоловік заледве не божеволів, розуміючи, що кожна мить наближає його до загибелі. Не осягаючи ілюзорності марення, Парамонов-уві-сні влаштовував бійки з пасажирами, імітував серцевий напад, рвався до кабіни пілотів, а в одному зі снів навіть удавав терориста-смертника з дистанційно керованим вибуховим пристроєм. Що завгодно, аби посадити клятий літак!

За мить до катастрофи лещата жахіття розтискалися, і Єгор, хапаючи повітря, неначе пірнальник, який на останньому подиху спливає з глибини, прокидався. Простирадло під ним було сірим від холодного поту, а він сам немов щойно витягнутим із калюжі.

Єгор влив до рота чергову порцію віскі й покрутив у руці склянку. Він міркував про те, що добре пам’ятає, як розвивався кошмар, але чомусь не віднайде у спогадах ту мить, коли вперше відчув нервозність у салоні авіалайнера. У липні 2015-го він літав на відпочинок до Туреччини й у повітрі над Чорним морем спробував уявити, що відбувалося в салоні рейсу MH 17 під час катастрофи. Після детонації ракети лайнер прошили тисячі дрібних осколків. Чи загинула Зоя від влучання одного з них? Якщо ні, то чи встигла що-небудь подумати до того, як знепритомніла від розгерметизації? І якщо таки встигла, то якою була її остання думка?.. Мабуть, тоді все й почалося. Парамонов зійшов із трапа в аеропорту Анталії, не підозрюючи, що страх — безжальний, первісний страх — холодною змією згорнувся у шлунку.

Невдовзі, заходячи до літака як пасажир, пілот уже ні про що інше не міг думати. А як їй було? Що вона відчувала? Як довго була живою після влучання? А раптом Зоя опритомніла, коли авіалайнер знизився (хоча вживати слово «знизився» стосовно останніх хвилин малайзійського «Боїнга» здавалося блюзнірством) до висоти, де можна було дихати? Що в такому разі вона думала — якщо, певна річ, зберігала здатність мислити, — протягом хвилини, доки пошматований сталевими картечинами двохсоттонний літак мчав до землі? Вечорами, залишаючись сам на сам зі своїми демонами у трикімнатній квартирі неподалік метро «Кожу´ховская», Парамонов намагався впорядкувати те, що творилося в його голові, й зрештою зрозумів, що основною причиною неспроможності сісти в пасажирське крісло тверезим стала безглуздість катастрофи, в якій загинула Зоя. Щоб вивалити сучасний літак із небес, потрібна відмова водночас кількох надважливих систем. Або груба помилка пілотів. Або жахливі погодні умови. Навіть якщо ці три фактори поєднуються, здебільшого лайнер усе ще можна врятувати. Тож Парамонов здогадувався, що найдужче дошкуляють не нічні кошмари. Найдужче дошкуляло усвідомлення, що 14 липня над Донбасом стояла чудова погода, «Боїнг», на якому летіла Зоя, був справним, а в кабіні сиділи досвідчені пілоти…

Росіянин спорожнив склянку та стуленими вказівним і середнім пальцями витер губи. За вікном, просто навпроти нього, у тремтливих хвилях теплого повітря пропливав «Airbus A330» компанії «China Southern». Краєм ока вловивши якийсь рух, чоловік повернув голову ліворуч. Через три сидіння від нього на крісло осіла худорлява жінка з гострим, наче під лінійку накресленим носом, і сузір’ями ластовиння на щоках. Сонцезахисні окуляри, заплутавшись у золотавому волоссі, сповзли за тім’я. Жінка тримала спину неприродно рівною і тупилася осклянілими очима в невидиму точку за стіною термінала, а тоді раптово поникла: плечі опустилися, руки обвисли між колінами, а погляд устромився в підлогу. Неначе маріонетка, чий ляльковод несподівано впустив мотузки.

Після двох порцій віскі натщесерце об’єкти в полі зору трохи розпливалися, та, примружившись, Парамонов розгледів у руках незнайомки паспорт із тризубом. Через тризуб, а також через волосся, яке нагадувало рудувате волосся Зої, чоловік затримав погляд на секунду довше, і тоді просто на його очах жінка зіщулилася ще дужче й безгучно заплакала. Сльози потекли так рясно, що вже за чверть хвилини українка мала такий вигляд, наче їй хлюпнули водою в обличчя.

Парамонов піднявся з крісла, поставив порожню склянку на сидіння та підійшов до жінки. Вона не зреагувала. Пілот присів навпочіпки й озвався російською: