— Але я вже заплатила!

Серце стало холодним, як шматок металу. Анна намагалася уявити щось хороше — вечірні прогулянки Лебединкою[20] під руку з чоловіком; її син, який виходить із таксі, приїхавши у свою першу відпустку; остання, ще до війни, сімейна вечеря в скай-барі «Manhattan», з вікон якого відкривався чаруючий огляд Рівного, — проте серце несамовито витанцьовувало, наповнюючи кров страхом.

— Так, — кивнув британець, — але ви не встигли на рейс ALR 114.

— Ви не розумієте, — прошепотіла Анна.

— Повірте, я вас розумію. Але, будь ласка, зрозумійте й ви мене: ви запізнилися на рейс не з вини «Altair Air», отже, вартість квитка вам не відшкодують. У них є вільні місця на завтрашній рейс, і я просто зараз можу вас на нього зареєструвати. Вас це не влаштовує, тож я спробував пошукати інші варіанти, тобто рейси інших компаній, які вчасно доправлять вас до Бангкока. Є варіант із «Emirates», але, вочевидь, «Emirates» не зобов’язана опікуватися пасажирами «Altair Air», тому, якщо хочете летіти, ви мусите купити квиток.

Анна стояла з таким виглядом, наче її пригинало до землі невидимою зливою.

— Скільки?

— Дві тисячі п’ятсот вісімдесят п’ять дирхемів.

— А можна… — Серце стягував зашморг, кожен удар відлунював болем у голові.

— У доларах? Євро?

— У доларах, будь ласка.

Усі звуки довкола неначе зав’язли у повітрі.

— Сімсот чотири долари, пані.

В Анни затряслася нижня губа.

— Я не можу собі це дозволити, — прошелестів її голос.

— У вас немає грошей?

Її очі зробилися тихими, немов на похороні.

— Я маю гроші. Але не можу заплатити сімсот доларів.

Британець не зводив очей з її обличчя.

— Скільки ви можете заплатити?