їхні погляди зустрілися.
Антон першим зробив крок до Юлії. Тепер його руки дужо стискали її плечі.
За мить його губи міцно і палко цілували її.
Вони цілувалися, мов спраглі підлітки — до болю, до нестями, до крові.
…На другий поверх, у спальню, не піднімалися. Кімната для гостей із незручною канапою виявилася ближче.
— То що ти хотів сказати?
— Битися не будеш?
— Буду.
— Бийся.
— Говори.
— Повтори ще раз, як менти характеризували Жанну Чорну?
— Жорстока, злобна, психічно неврівноважена…
— Не це.
— Її за бажання можна було приручити?
— Правильно. Твій брат міг впливати на людей, міг за бажання подобатися, бути хорошим, викликати довіру. Сама ж говорила.
— Ну…
— Давай навіть не припустимо, а погодимося з фактом: ці двоє перетнулися в житті. Відчули одне одного. І Руслан буквально приручив глухоніму Жанну. Як собачку. А вона ладна була за нього порвати кого завгодно. Міг твій брат знайти спільну мову з глухонімою?
— Він міг за бажання знайти спільну мову з ким заманеться. І для цієї людини здебільшого знайомство з ним приносило потім самі неприємності. Різного ступеня тяжкості.
— Тільки не Жанні Чорній! Погодься, Юлю — лише їхнє знайомство пояснює і ту обставину, що вона, мов примара, крутилася біля твого будинку, і те, що вона знала про сигналізацію та собаку.
— Барона вона, припустімо, могла й побачити через паркан… Але про сигналізацію ти в принципі правий… Вона навіть не шукала — точно знала, де треба різати дроти. Бо просто так порізати — мало, вмикається аварійне живлення. А вона й аварійку примудрилася відрізати. Тільки чому, в такому разі, ця Жанна не пробралася в будинок раніше і не чекала мене десь у засідці?