— Та я хіба проти? — Антон примирливо виставив руки перед собою, відчувши в тоні жінки агресивні нотки. — Ми взагалі відхилилися від теми…
— Відхилилися, — погодилася Юлія. — Гаразд, спробую далі знайомити вас зі своїми родинними скелетами настільки стисло, наскільки можливо. Після повернення з тієї злощасної поїздки в «Артек» Руслан дуже швидко став абсолютно некерованим. Це помічали всі, крім наших батьків та бабусі. Це — з маминого боку. Батьки мого тата розкусили Русика досить швидко, але спроба розкрити на нього очі призвела до того, що наші батьки перестали з ними спілкуватися. Спочатку я ще могла гостювати в них, та потім і це припинилося. Мама заявила: свекруха зі свекром налаштовують мене проти молодшого брата. Аби якось зупинити глобальну родинну сварку, сторони просто почали уникати одне одного. Так теж буває, навіть у маленьких містах.
— Ви все колами ходите, Юлю. Що конкретно відбувалося з Русланом?
— Пояснити цих змін я не можу. Та процес не зупиняли, і він став незворотним. Хочете конкретики — будь ласка: в Русика почали з’являтися друзі. Причому — такі, котрим дуже подобалося, що нашому Русланчику абсолютно все сходить із рук. Будь-який гидотний чи ганебний учинок завжди можна було списати на мого братика, і проблема відразу закривалася. Хто написав нецензурне слово на дошці перед початком уроку української мови? Руслан Гаранін! Одне зроблене зауваження — і мій братик уже хапається за серце, починає хрипіти, коли був у хорошій формі — пускав піну, його коронний номер… Звісно, матюками на дошці не обмежувалося, це я навела найпоширеніший та зрозумілий приклад. Русик шаленів від власної безкарності. Він поступово став неохайним брутальним хамом, поводився, як хотів, не рахувався ні з ким, і така манера поведінки ставала заразною. За кілька років тихий хворобливий розбещений самотній хлопчик перетворився на такого собі харизматичного лідера всяких потенційних маргіналів та аутсайдерів. Скоро замість школи Русик на чолі такої компанії вештався містом без особливого діла. Почав курити, випивати, потім з’явилися наркотики. Не «голка», він чомусь панічно боявся уколів. Але «колеса», які він брав невідомо де, так само руйнували і хворий організм, і, як я підозрювала, мозок. Загалом уся ця атмосфера безкарності, напевне, якимось чином впливала на психіку. Негативно, звісно…
— Батьки і далі цього не помічали?
— Мені здається, вони з якогось моменту просто почали вдавати, що нічого особливого не відбувається. Навпаки, винуватили в усьому погану компанію, з якою зв"язався мій хворий брат. З будь-якого приводу пішли заяви в міліцію, міліція старанно реагувала — там уміють.і люблять реагувати на заяви… Результат не забарився: наша родина набула дуже багато ворогів у місті. Нікому не сподобається, коли на їхнього сина зводять наклеп, що той — алкоголік і споює товариша з хронічно хворим серцем. Або чиясь дочка — малолітня повія, котра поводить себе провокаційно, змушуючи Русика демонстративно курити, вештатися в компаніях невідомо де глупої ночі й тягати з дому гроші. Можете собі уявити, в якій атмосфері жили всі ми і, зокрема, я.
— Школу він закінчив?
— Аякже! Десять класів! Ставити йому заслужені оцінки ніхто не ризикнув — «швидка» забирала Русика Гараніна кілька разів просто зі школи. Хоча і вчителі, які її викликали, і лікарі, які приїздили на виклик, знали, хто він такий. З тієї ж причини мій молодший брат не пішов після вісьмох класів у ПТУ. Але ж — школу він закінчив…
— Треба було йти в люди?
— Треба було, — кивнула Юлія. — Він і пішов: одразу ж після випускного, на якому напився самогону до безтями. Оклигав і вже на третій день вперше надовго завіявся з дому. Зібрав у рюкзак якийсь мінімальний набір речей, потягнув заначену бабусину пенсію, зібрав якесь місцеве кодло таких, як він, — і вперед. Було літо, вони вешталися околицями, пили, ночували в наметах, а, знайшовши в одному з зустрічних сіл переговорний пункт на пошті, чекали, поки Русик подзвонить додому і скаже: «Все нормально, ми зелені туристи».
— Я оце так слухаю вас, Юлю… Здається, ваш покійний братець вважав себе кимось на зразок гіпі…
— Не знаю, ким він там себе вважав… Я тоді, слава Богу, вступила в Києві до університету, жила в гуртожитку і гризла науку. Часом Русик навідувався до мене. Я, самі розумієте, намагалася нечасто їздити додому. То батьки пакували мені продукти в сумку і відряджали з нею Русланчика. Провідай, синку, сестричку… Звісно, в дорозі він губився. Вірніше, губився вже в студмістечку. Мав талант знайомитися з усіма кругом, при ньому — торба з харчами, чого б не вписатися хорошому пацану в якусь із кімнат якогось із гуртожитків… Серйозно, Антоне, в мого братика такі фінти виходили що не рік, то все краще й віртуозніше.
— Я вам вірю, вірю…
Гараніна докурила чергову цигарку, поміркувала якусь мить, вагаючись, чи не витягнути наступну, та передумала: заховала пачку в сумочку, а сумочку рішучим жестом відставила подалі, просто поклавши на крісло.
— Сам він учитися не хотів, принаймні в той час. На роботу теж не поспішав влаштовуватися: мовляв, йому з його хронічними хворобами не кожна пасує. Важка, наприклад, не для нього.
— Чим же він займався?
— Так, чим прийдеться… Тут більш меткі друзяки допомагали. На щастя, і він, і всі, хто крутився біля нього, повиростали. З віком прийшло розуміння: тепер просто так хворим Русиком не прикриєшся. Знайшовся там один розумник, подумали-помикитили — і порадили Русланові робити собі групу інвалідності. На час, поки всі, хто міг, рухали справу, братик заспокоївся, став навіть чемним і шовковим. З ним, чесне слово, стало приємно спілкуватися. Потім, ставши офіційним інвалідом, він одразу отримав масу пільг. Приятелі, хто розумніший, тут-таки почали радити, як цим треба користуватися… Словом, за бажання я можу накреслити вам кілька цілком легальних схем, котрі допоможуть на власній та чужій групі інвалідності заробити не захмарні, але цілком пристойні гроші. Ну, а потім, — Юлія замовкла, і Антон відчув — зараз вона збирається сказати щось дуже для неї важливе, — потім сталася катастрофа. Не відразу, звичайно… Але щось таке рано чи пізно мусило статися.
Парубок, який ніколи в житті не працював, нужденним одначе не був.
Руслан Гаранін мав дах над головою. Батьки годували його і трусилися над своєю хворобливою молодшою дитиною, незважаючи на вибрики, котрі ставали дедалі непередбачуванішими. В людей, особливо тих, хто бачив його вперше, хлопець викликав довіру та симпатію, і пояснити причину такого феномену навряд чи було можливо. Психологи називають це харизмою. І Руслан Гаранін, доживши до двадцятьох п’яти років, розібрався в собі повністю. Знав, чим узяти людей, як їх використати з користю для себе, і головне — впевнився в своїй абсолютній безкарності.
Ось тільки Русик проґавив одну дуже важливу обставину: він уже не дитина, не школяр, не підліток. Заступництво батьків, ладних лягти за хворого нещасного синочка кістьми, для дорослого юнака, котрий мусить у такому віці сам відповідати за власні вчинки, тепер уже не могло врятувати від необхідності самому сплачувати свої рахунки. Але в результаті за глупства самовпевненого парубка все одно поплатилися батьки, і мало не поплатилася старша сестра.