У саду, під деревами, на відстані кількох кроків від прочиненого вікна, нерухомо хтось стояв і дивився просто на нього.

Антонові тепер справді перехопило подих. Він укляк, наче приріс босими ногами до підлоги. Блискавка тим часом знову розпорола небо під супровід громового розкоту, і темна, чорна фігура ворухнулася, ніби роблячи півкроку до вікна.

Зі своєї позиції Сахновський не міг доладно роздивитися невідомого в саду. Заважало світло торшера. Коли перший шок минув, лікар обережно, маленькими кроками посунув у бік джерела світла, не спускаючи погляду з темної постаті. Вочевидь, його маневри знадвору були помітні. Та жодної реакції: примарна постать стояла там, де й раніше, під шатром великої яблуні, не виявляючи жодних намірів, дружніх чи ворожих. Навіть не подаючи ознак життя.

Простягнувши руку і відчувши при цьому її зрадницьке тремтіння, Антон намацав у повітрі мотузочку-вимикач, смикнув. Надто сильно — світло-бо згасло, та при цьому сам старий торшер утратив рівновагу і завалився просто на софу. Щось дзенькнуло. Здається, від незграбного падіння розкололася лампочка.

Кімната поринула в темряву, злившись тепер із темним довкіллям. Чорна постать далі майоріла в саду, в кількох метрах від прочиненого вікна. І далі не рухалася. Хто б там не був чи що б там не було, воно уважно роздивлялося нового мешканця будинку.

— Хто там? — вихопилося в Антона, та прозвучало не так голосно і грізно, як би йому цього хотілося.

Жодної відповіді. Вітер гойдав гілки дерев. Чорна постать стояла непорушно, ніби згусток нічної темряви без плоті та крові. Сахновський зловив себе на думці, що йому нема чим захищатися. Єдиний вихід — знайти момент і переміститися ближче до стіни, ввімкнути велике світло, яке освітить цей шматок саду, даючи змогу побачити, нарешті, привида во плоті. Антон навіть вирахував: поки той почне вдиратися через вікно, в нього буде час перебігти до великої кімнати та дістатися до ножа, якого лишив на столі.

Знову сяйнула блискавка, гримнуло, і нарешті пішов дощ, який миттєво перетворився на справжню зливу.

У спалаху блискавки Антон тепер нічого і нікого не побачив.

Примару наче змило червневим грозовим дощем.

Труснувши головою, Сахновський нарешті ввімкнув світло. Лампочка під стелею розвіяла нічну темряву, і в тьмяному світлі Антон не побачив за вікном нічого. Лиш гілки яблунь хиталися од вітру, та краплі дощу шелестіли в листі, ніби розмовляючи з новим хазяїном саду своєї мовою, намагаючись щось сказати, щось пояснити, про щось попередити.

Відчуття близької небезпеки зникло. Антон заспокоївся, зробив кілька глибоких вдихів-видихів, наблизився до вікна, зіперся руками на мокре підвіконня, вистромив голову під дощ. Тепер він точно бачив: у саду нікого нема.

І, швидше за все, не було.

Так Антон вирішив, коли прокинувся вранці. Звісно, він старанно зачинив вікно в сад, навіть наскільки міг щільно засмикнув фіранки. Переконавшись, що лампочка в торшері таки розбилася, він поставив торшер на місце, та про всяк випадок спати в цій кімнаті більше не ризикнув. Розумів — дурниця, дорослий чоловік не повинен забивати такими речами голову. Але досвід спілкування з психіатром Кравцовим підказував: якщо вночі тебе щось налякало, поганий сон абощо, не завжди досить перевернутися на другий бік. Якщо є така можливість, краще решту ночі провести на іншому місці для спання. Бо сон не прийде, ранок виявиться надто похмурим, аби можна було нормально та плідно працювати.

Перенісши постіль на тітчине ліжко, Антон про всяк випадок позачиняв усі вікна, хоча спати в задусі теж не особливо міг, і лиш потому вмостився, готуючись доспати. Крутився ще якийсь час, ловив сон уривками — темне страшне марево в саду далі спливало в свідомості. Лише коли почав жевріти світанок, Антонові вдалося нарешті провалитися в сон і, на диво, проспати майже до десятої ранку. Чого в Києві хірург Сахновський собі навіть у нечасті вихідні не дозволяв.

Дощ минув, але небо далі затягували сірі хмари. Полежавши трохи, Антон підвівся, пройшов до маленької кімнати, аби переконатися — вчорашні нічні страхи йому справді привиділися. І викликані вони були шаленою втомою та спекою. Ось іще одна причина поміняти не лише обстановку, а й спосіб життя взагалі, вирішив сам для себе Сахновський, прочинив вікно, поглянув на ту лиховісну яблуню. Тоді пошукав і знайшов старенькі капці, і як був, у трусах, вибрався просто через вікно в сад.

Голі ноги відразу зросила мокра трава. Не встиг зробити кількох кроків, як кісточку лівої ноги легенько обпекла кропива. Війнув вітерець, і з крони дерев на Антона бризнув холодний освіжаючий душ. Стенувши плечима — незатишно все ж таки! — Сахновський підійшов до яблуні, постояв, роздивляючись довкола, потім присів. Навіть якби тут хтось і стояв, трава все одно прим"ялася дощем, а тепер розпрямилася, поблискуючи діамантами крапель. Випроставшись, Антон покрутив головою, аби переконатися — залізти серед ночі до саду можна хіба що через паркан. У те, що хтось із доброго дива, мов Квакін чи Фігура з «Тимура та його команди», почне глупої ночі стрибати через чужі паркани, аби просто позазирати людям у вікна, йому не вірилося. В таких діях він не вбачав логіки, якою звик керуватися в своєму житті й закони якої, хочеться вірити, діють і тут, у провінційному містечку.

Зрештою, тут ночами люди звикли спати. Нічне життя Жашкова навряд чи буяє.

Насправді в тому, що нічна пригода — лише наслідок його несподіваного пробудження від грому на новому місці, Антон був переконаний, щойно прокинувся. Та все ж таки хотів особисто впевнитися в примарності своїх нічних кошмарів. Тому повернувся до хати тим самим способом, через вікно, вдягнувся, опанував надворі всі зручності, прогулявся на базар, купив хліба, ковбаси, овочів та розчинної кави, повернувся, поснідав під супровід якоїсь мури в телевізорі й вирішив, нарешті, прийняти хазяйство.

Тепер, усвідомивши нові обставини свого подальшого життя, прийнявши їх, а також, незважаючи на прикре нічне непорозуміння, виспавшись, Антон поглянув на тітчину хату свіжим поглядом. Відразу дійшов висновку: тут усе якось надто прибрано. Тьотя Галя не жила в будинку понад два місяці. Проте Сахновський звернув увагу — тут прибирали. Причому прибрали не за хазяйкою, яку в спішному порядку завезли до лікарні. Хату прибирали регулярно. Нехай це робила сусідка, Іванівна. Навіть очевидно: вона тримала ключі, а отже — вільний доступ до хати мала тільки вона.