Витерши піт із лоба, Сахновський полегшено зітхнув: це диво, це удача — куля таки справді не зачепила життєво важливих органів. Аж таким худим, як його подружка, Олег не був. Товстим теж, та жирових відкладень вистачило, аби затримати свинцевий шматочок на підступах до нутрощів.
У аптечці з Юлиної машини знайшовся нашатир. Дали понюхати Олегові — він прийшов до тями. Перев’язували зашиту рану вже жінки. Зробивши свою справу, хірург відпочивав на старому стільці.
Хотілося закурити.
І закурив — цигарки знайшлися в Олега.
Нічого. Кинути завжди можна. Не вперше.
— …Тоді Олег саме здався в клініку, кудись у Черкаси його батьки повезли. Ми вже десь пару місяців зустрічалися. Може — більше… Точно — більше, познайомились саме на Різдво…
Поранений спав у будинку. А Сахновський та Юлія сиділи надворі, на саморобній лавці біля ґанку, дихали сосною і слухали Оксану Приходько.
— Потягнуло нас одне до одного відразу… Ну, це не має значення… Батьки бурчали, Родя — взагалі на стіну дерся. Я вже тоді знала про Олегові проблеми, він не те щоб сильно приховував… Знаєте, воно помітно. Значить, коли його повезли в клініку, Родіон тут як тут: казав я тобі, казав… Нудить… Тошнотворний — спасу нема. Коротше, психонула я тоді… Аби Олег іще поруч був, а так… Про Територію Свободи давно чула, зібратися туди з моїм досвідом — дрібничка. Потім, ясно, все збагнула… Та ви ж знаєте в основному…
— Не хочеш — не згадуй, — Юлія знову спробувала пригорнути дівчину до себе, та наштовхнулася на суровий, надто вже дорослий, як на її вік, погляд, і передумала.
— Потім, по всьому, значить, я Олегові в очі дивитися не могла. Уникала його, тікала навіть… І тут я Шабанову вдячна, правда: аби він тоді поставився до мене нормально, чесне слово — заспокоїлася та залишилася б із ним. Не повірите — я брату вашому, Юліє Василівно, навіть вдячна…
— Вперше від когось на його адресу таке чую, — сумно посміхнулася Гараніна.
— Справді — він так мене за той місяць у своєму льосі охолодив — до кінця життя вистачить! Тільки Родіон мораль почав читати, я не витримала — до Олега. Той, виявляється, відразу все зрозумів. Потім уже пояснив: люди з алкогольним досвідом взагалі багато на що іншими очима дивляться. Таке зрозуміють, що правильним і не снилося… Коротше, спочатку мене міліція діставала. Ще якось думалося — знайдуть його швидко. Потім журналісти почали. Тут уже Олег не витримав — до себе мене забрав, нікого не пускав. У нього хата окрема, від бабусі спадок… Потім сюди влаштувався, зі мною разом. Як — не знаю. Ну, а десь під кінець травня мама дзвонить, ми ж у контакті. Примара якась вночі під вікнами почала ходити.
Антон і Юля перезирнулися.
— Чорна? — запитали майже в унісон.
— Спочатку вона. Чого хотіла — ніхто не знає. Вона ж німа… Все одно страшна, страшніша навіть за Вчителя… Потім він сам мені додому подзвонив.
— Як телефон дізнався? — поцікавився Сахновський.
— То кожен із нас перше, що робив, коли приходив туди, на хутір, записувався в зошиті. Простенький зошит, учнівський. Прізвище, ім’я, адреса, телефони. Для чого — гадки не мала… Потім доперла, потім усі доперли — це він так нас прив’язав. Один зі способів: знаю, мовляв, про кожного і знайду. Все, мовляв, вашим рідним про вас розкажу. Було там кілька бомжів, але придурки в основному, такі як… — дівчина затнулася, винувато зиркнула на Юлію.
— Нічого, валяй, — махнула та рукою.
— Значить, подзвонив він, каже мамі: «Через твою доньку в мене проблеми. Мушу ховатися, хворію, грошей треба». Я так розумію, Чорну він посилав полякати моїх наперед. Мама каже: «Нема Оксани. Поїхала з Умані. Сам же розумієш чому». Він: «Не відчеплюся». Мама: «Та Бога ради! А я міліцію гукну, ото зрадіють!» Замовк на пару днів, тоді озивається: «Я дам вам спокій, коли з Оксаною побалакаю. Так їй і передайте. Ви ж у контакті, хіба ні? Захоче батьків виручити — знайде мене. Я поки в Жашкові, справи в мене там накльовуються». Як ви гадаєте, що я повинна була діяти? Міліція в засідці не висидить. Ну, злапають Чорну — так вона свого любчика вмре, а не викаже. Та й виказати толком не зможе. Вчитель усе передбачив.
— Ти вирішила їхати в Жашків?