— Але він не тримається купи, розумієте, — делікатно промовив Дженкінс.

Алберт моргнув:

— Хто?

— Сценарій, який я вам щойно виклав. Він не тримається купи.

— Але ж… ви самі…

— Я казав: «Якби йшлося тільки про літак, я міг би зобразити сценарій». Що й зробив. Гарний сюжет. Якби за ним написати книжку, я певен, мій агент знайшов би для неї видавця. На жаль, у нас справа не тільки в літаку. Нехай Денвер іще міг би бути там, унизу, чомусь з усіма вимкнутими вогнями. Я відстежував, як ми долаємо наш маршрут, звіряючись зі своїм годинником, і тепер можу вам сказати, що те саме не лише з Денвером. Хоч Омаха, хоч Де-Мойн[97] — жодних ознак цих міст нема там, унизу, в темряві, хлопчику мій. Я не помітив там фактично жодного вогника. Ні фермерських будинків, ні зерносховищ з вантажними дворами. Ні швидкісних автомагістралей. Ці речі добре видно вночі, розумієте — з новітнім інтенсивним освітленням вони видніються дуже добре навіть з висоти шести миль. Земля там у суцільній темряві. Тобто, я можу повірити, що існує така державна агенція — достатньо цинічна, щоб задурманити всіх нас, аби лише подивитися на нашу реакцію. Гіпотетично, принаймні. У що я повірити не можу — це в те, що навіть «Шопа» зуміла б переконати всіх і кожного вздовж нашого маршруту вимкнути світло, аби посилити ілюзію, ніби ми залишилися самі-однісінькі.

— Ну… може, все це просто фейк, — висловив припущення Алберт. — Може, ми все ще на землі і все, що ми бачимо за вікнами, нам якось демонструється проекторами. Я колись бачив подібне в якомусь фільмі.

Дженкінс повільно, з сумом похитав головою.

— Я певен, що той фільм був цікавим, проте не вірю, що таке можна здійснити в реальному житті. Не думаю, якщо тільки наша намислена секретна агенція не створила якийсь досконалий ультраширокий екран 3-D проекції. Те, що зараз відбувається, Алберте, відбувається не тільки всередині нашого літака, і впоратися з цим дедукції несила.

— Але ж цей пілот, — дико вигукнув Алберт. — Як бути з тим, що він вигулькнув у потрібному місці в потрібний час?

— Алберте, ви фанат бейсболу?

— Га? Ні. Тобто, інколи я дивлюся «Доджерсів»[98] по телевізору, але не дуже.

— Ну, тоді дозвольте мені розповісти вам про найдивовижнішу статистику одного матчу цієї гри, самою суттю якої і є статистика. У 1957 році, відбиваючи м’яча, Тед Вільямс[99] добіг до бази шістнадцять разів поспіль. Це відбулося протягом шести ігор. У 1941 році Джо Ді Маджіо[100] успішно відбивав у п’ятдесяти шести іграх поспіль, але ймовірність того, що вдалося Ді Маджіо, блідне в порівнянні з ймовірністю досягнення Вільямса, шанси на яке десь ближче до одного проти двох мільярдів. Бейсбольні фанати полюбляють казати, що серію Ді Маджіо ніхто не повторить. Я не згоден. Але я б залюбки заклався на те, що, якщо в наступну тисячу років ще гратимуть у бейсбол, Вільямсові шістнадцять баз підряд так і залишаться рекордом.

— І що з цього всього випливає?

— Випливає те, що я вважаю присутність цієї ночі капітана Інґала на борту не більш і не менш як випадковістю — такою ж, як шістнадцять баз поспіль Теда Вільямса. І, зважаючи на наші обставини, я назвав би це вельми щасливим випадком. Алберте, якби в житті було, як у детективному романі, де випадкові збіги не дозволено, а неймовірність шансів ніколи не триває задовго, життя було б набагато пристойнішою справою. Втім, я переконався, що в житті випадковість не виняток, а правило.

— Що ж тоді зараз відбувається? — прошепотів Алберт.

Дженкінс видав довге, нелегке зітхання.

— Боюся, я не та людина, в якої треба про це питати. Вельми погано, що на борту зараз немає Леррі Нівена чи Джона Варлі[101].

— Хто ці люди?

— Наукові фантасти.