— Немає вже Богуна в живих, — повторив Пилип, стоячи біля входу до отаманського намету. — Вмер цей добрий вождь наш, за яким не тільки ми, спільники його і підручні, але ж і вся Малої Русі Річ Посполита в разі щасливих успіхів довгі роки життя безпечно обіцяти собі могла! Помер найбільший жах ворогів наших, польських савроматів. Помер той, від гарматних куль та мушкетних громів якого не тільки ясновелична старожитних вандалів Сарматія, та обидва береги знаменитого своїми замками та фортецями бурливого Евксинотопу…

Пилипові не було дано скінчити промову, оскільки тупіт кінських копит наклався на слова старого козака. Але на вершника ніхто не звернув уваги. Запорожці опустили голови, вийняли з вуст цибухи люльок, виплюнули тютюн, а найбільш богобоязні — впали на коліна, склавши руки для молитви. Була то річ нечувана в зграї розбійників, шельм та гультяїв, з яких і складалося запорізьке січове товариство.

— Пане кальницький полковник! — застогнав Пилип. — Звернися до нас, братів своїх та навчи нас…

Спінений кінь, з якого стікала вода, впав на майдан перед наметом, майже не збивши Пилипа. Але ж затримався, задрижав, встав дибки, а на його спині випростався молодий козак. То був Тарас! Вдягнений в брудний, покривавлений, рваний жупан та свитину всю в клоччях. Молодий козак повів по таборі безумним оком.

— Зрада! — страшним голосом скрикнув він. — Хмельницький зрадив Україну! Кличте батька! Швидко, будіть батька!

Козаки мовчали. По обличчю Пилипа сплили дві сльози.

— Немає вже Богуна, — буркнув він. — Помер полковник.

— Як то це?! — скрикнув Тарас. — Не може такого бути!

— Не тільки що може, але ж власне так і є, — сказав Сірко. — Подивись-но там, в наметі. Лежить на марах зі своєю булавою. Він вже у Господа на Страшному Суді.

— Спаси Христе, — простогнав Тарас. Він зіскочив з коня, потім заточився і схватився за голову. — То ж матір-землю нам зрадили!.. Хмельницький проти товариства запорізького змову чинить, а Богун не зривається!? І за шаблю не хватається?! Не може такого бути!

— Хватається, — буркнув Сірко, — але ж тільки за громницю[24].

— Що кому написане, те його і не омине, — сказав Криса та сплюнув. — Також і батькові писана була ляська куля. Іди, помолися за душу його. А як не бажаєш молитви толочити, то хоч кварту горілки за нього випий. В Трахтемирові його поховаємо.

— А зараз добро його поділимо. Хто коня отаманова бере? А хто зброю?

— Отаман ще й не остигнув, а ти вже хочеш речі його хапати?

— Небіжчикові вони вже не потрібні. Богун в могилі.

— Брешеш, курви син!

Козаки завмерли. Ніхто не вернув уваги, що хвилькою раніше полотно, яке затуляло вхід до намету, легко порушилося. Вільно, немов би у сні запоріжці повертали голови… І кожен, хто подивився на отамана — або ж застигав на місці, або ж падав на коліна, витріщаючи очі, або ж по-православному хрестився. Сірко закусив люльку так сильно, що цибух з тріском зламався прямо в його зубах, а Криса випустив з рук жбан з горілкою. Пилип недовірливо простогнав. Останні козаки затремтіли.

Біля входу до намету, похитуючись, стояв блідий, закривавлений, але ж живий… Богун!

Полковник зробив один крок, потім другий. Він ішов в сторону Тараса, а хто був ще живий, уникав погляду його покритих кривавими жилками очей. Отаман ступав непевно, стискаючи в руках булаву. Покритий юшкою, блідий Богун і справді був схожий на того, хто тільки-тільки піднявся зі смертного ложа.

— Ах ви ж курвини сини! — процідив Богун крізь зуби. — Ви хвости сучі! Дам я вам поховання отамана!