— Було б, гадаю, жахливо, якби таке сталося з тобою за кермом, — дивлячись Тенґо в очі, сказав Комацу.

— А я не сідаю за кермо автомобіля.

— Правильно робиш. В одного мого знайомого алергія на пилок криптомерії. Так от він за кермом почав чхати й ненароком ударився автомашиною об телеграфний стовп. Однак ти не дійшов до такого чхання. Щоправда, спочатку я навіть злякався. Як удруге таке станеться, вже трохи звикну.

— Вибачте.

Тенґо взяв у руки чашку з кавою і за одним духом усе випив. Жодного смаку не відчув. Лише пропустив через горло теплувату рідину.

— Попросити свіжої води? — запитав Комацу.

Тенґо хитнув головою.

— Ні, не треба. Я вже заспокоївся.

Комацу вийняв з кишені піджака пачку «Marlboro», взяв у рот сигарету й запалив її сірниками кав"ярні. Потім зиркнув на свій годинник.

— Ну, так про що ми говорили? — спитав Тенґо. Треба було швидко приходити в норму.

— Про що говорили? — повторив Комацу, втупившись очима в простір, і на хвильку задумався. А може, вдав, що задумався. Принаймні, Тенґо не здогадувався, що він насправді робить. У його поведінці та манері розмовляти відчувалася певна театральність.

— Ага, згадав — йшлося про дівчину на ім"я Фукаері та про її «Повітряну личинку».

Тенґо кивнув. Про Фукаері та її «Повітряну личинку». Саме тоді, коли Тенґо взявся пояснювати Комацу суть справи, стався «припадок» і розмова урвалася. Він добув із портфеля копію рукопису — перев"язану пачку аркушів паперу — й поклав її на стіл, на неї — свою руку, ще раз пересвідчившись на дотик, що це таки вона, його рука.

— Як я вже коротко повідомляв по телефону, найкращою позитивною рисою «Повітряної личинки» є те, що в цьому оповіданні авторка нікого не наслідує. Як для твору початківця, незвичність полягає в тому, що в ньому є щось таке, що не хоче ні на що бути схожим, — сказав Тенґо, ретельно добираючи слова. — Безперечно, його текст недороблений, вибір слів невдалий. Навіть, судячи з назви, видно, що авторка змішує поняття «личинки» й «кокона». При бажанні, мабуть, можна знайти в ньому ще цілий ряд огріхів. Але оповідання полонить увагу. Хоча сам сюжет фантастичний, життєві подробиці описано цілком реалістично. Таке поєднання справляє надзвичайно добре враження. Я не знаю, чи в цьому зв"язку доречно вживати такі слова, як «оригінальність» або «природність». І якби хтось сказав, що авторка не досягла необхідного рівня, то, може, й мав би рацію. Та коли, навіть спотикаючись, я прочитав оповідання до самого кінця, то відчув душевне заспокоєння. Хоча торкнувся до чогось дивного, непоясненного й неприємного.

Комацу мовчки дивився на співрозмовника. І хотів почути ще якісь аргументи.

Тенґо вів далі:

— Не хочеться, щоб цей твір випав з розгляду конкурсної комісії. Упродовж кількох років мені довелося прочитати цілу гору рукописів, поданих на премію. Хоча, зізнаюсь, я не читав їх, а пробігав очима по діагоналі. І якщо траплялися порівняно добре написані твори, то їх було мало, як кіт наплакав, а інших, звісно, налічувалося чимало. Та серед численних переглянутих творів, які справили хоч якесь враження, першою виявилася саме ця «Повітряна личинка». Прочитавши її, я вперше відчув, що хочу її перечитати знову від самого початку.

— Та ти що! — здивувався Комацу. І, пихкаючи сигаретою, з відверто байдужим виглядом міцно стиснув губи. Та позаяк знайомство Тенґо з ним мало довгу історію, то видимий вираз обличчя Комацу не ввів його в оману. Цей чоловік лише вдавав, що не має жодного зв"язку з його справжніми думками, а часто навіть їм суперечив. А тому Тенґо терпляче чекав, коли його співрозмовник розтулить рот.

— Я також прочитав, — сказав він через якийсь час. — Прочитав, щойно ти зателефонував. І скажу тобі, що це страшно неграмотний твір. З цього тексту, написаного без використання відмінкових показників «теніоха», незрозуміло, що авторка хоче сказати. Перед тим як писати оповідання, я порадив би їй навчитися основних правил написання тексту та його виправлення.

— Але ж ви дочитали оповідання до кінця?